ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ АМЕРИКАНСЬКОЇ ІНДУСТРІАЛЬНОЇ СОЦІОЛОГІЇ

1234

Лекція 2.

Тема. Історичний розвиток соціології

Мета. Розглянути специфіку історичного розвитку соціологічного знання, ознайомитися з його етапми та здобутками на кожному з них, здобути знання про доробки найвідоміших західно-європейських, американських та українських соціологів, дізнатися про класифікації соціологічних парадигм, напрямків та шкіл.

Ключові слова. Історія соціології, протосоціологія, західна соціологія, американська соціологія, українська соціологія, етап розвитку соціологічного знання, соціологічна парадигма, наукові школи у соціології.

Вступ. Соціологія – відносно молода наука, але розвивається дуже інтенсивно. В її активі – комплексні фундаментальні концепції та теорії, вагомі дослідницькі напрямки і школи, об’єднані методологічними парадигмами, глобальні наукові дискусії. Прикладні соціологічні дослідження, що проводяться по всьому світу, сприяють поглибленню практичних знань про суспільство, його реформуванню та удосконаленню.

План.

1. Історичний розвиток соціології у західно-європейській традиції.

2. Історичний розвиток соціології в українській традиції.

3. Соціологічні парадигми, школи та їх представники.

4. Сучасний стан соціологічної роботи в Україні та за кордоном.

Зміст лекції.

1. Історичний розвиток соціології у західно-європейській традиції.

У історії становлення та розвитку західної соціології виділяють такі етапи:

• етап протосоціології (від античності до О. Конта), протягом якого формувалося уявлення подібності і різниці між законами природи й законами суспільства, розробляються концептуальні засади політичної, цивільної теорії та економічної теорії, знання про суспільство поступово набирає секулярних форм, формується концепція громадянського суспільства, розбудовуються емпіричні підвалини соціологічного знання;

• другий етап розпочинається з появи (в 30 — 40-х рр. XIX ст.) позитивістської соціології і триває приблизно до кінця XIX ст. Він характеризувався зародженням і початковим розвитком академічної соціології;

• третій етап розвитку соціології охоплює кінець XIX — 20-і рр. XX ст. В його межах відбувається інституціоналізація соціології як навчальної дисципліни, загально-соціологічні дослідження поєднуються у цей час з емпіричними дослідженнями, які набувають інтенсивного розвитку;

• четвертий етап припадає на період з кінця 20-х до 70-х рр. XX ст. Це період формування основних теоретичних напрямів соціології, розвиток її галузевих дисциплін, подальшого вдосконалення методів дослідження;

• останній, п'ятий етап розвитку соціології починається з 70-х рр. Для нього характерна інтернаціоналізація соціології, широке поширення різних концепцій і теорій (структурного функціоналізму, символічного інтеракціонізму, феноменології, етнометодології та ін.).



Здобутки першого етапу належать до царини соціальної філософії. Це роздуми про соціальну природу людини, мотиви взаємовідносин людей, особливості взаємодії та облаштування сфер і механізмів суспільного життя тощо.

Деякі здобутки протосоціологічного періоду відображено у таблиці, поданій Г. Дворецькою:

ПРОТОСОЦІОЛОГІЯ

Філософ Тези соціологічного знання
Демокріт (460—370 рр. до н. е.) · Вирізняє два види пізнання навколишнього світу: чуттєві органи і мислення. · Концепція походження і розвитку людини через еволюцію матерії. · Порядність вимагає підкорення закону, владі й тим, хто має розумову перевагу. · Кожна людина має набиратися мудрості, бо вона не так дається природно, як сумлінним навчанням. · Суспільство виникає в лоні природи, людина наслідує природу. · Потреба — учителька життя, люди розвиваються саме завдяки прагненню задовольнити свої потреби
Геракліт (520—460 рр. до н. е.) · Залежно від співвідношення в людях здорового глузду та потреб, вони поділяються на тих, у поведінці яких розум панує над потребами, і тих, хто є рабами своїх потреб
Платон (427—347 рр. до н. е.) · Кожній людині притаманні розум, афекти, пристрасті, проте їх співвідношення у кожної людини різне. Перемога розуму над пристрастями досягається здебільшого навчанням і вихованням. · Головне зло суспільства — людський егоїзм, що породжується комерціоналізацією людських відносин. · Коли людина не може побороти свої пристрасті, то необхідними стають держава та закон. · Ідеальний тип держави — це такий, за якого узгоджується особиста доброчесність із суспільною справедливістю. · Найвищий щабель у структурі суспільства мають посідати верстви людей, у діях яких домінує розум, розсудливість. · У суспільстві діє закон гармонійного розмаїття пра­ці, згідно з яким розмаїттю потреб людей відповідає розмаїття схильностей до праці і розмаїття видів праці. · Спеціалізація праці є необхідною умовою поліп­шення якості продукту праці
Арістотель (384—322 рр. до н. е.) · Сенс життя людини — в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі якості роблять людину ліпшою, а їх розкриття в розумних діях. · Монархічна та аристократична форми державного устрою є правильними. · Спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом. · Людське життя і доброчинність — вищі цінності. · Людина — суспільна істота
Сократ (470—399 рр. до н. е.) · Надзвичайне значення в житті людини має уміння спілкуватися. · Важливо не передавати знання співрозмовникові, а допомагати самостійно дійти істини
Конфуцій (551—479 рр. до н. е.) · Людина за своєю природою доброчесна, її псують життєві обставини, а отже, необхідно навчати людей засобів внутрішнього вдосконалення
Сюнь-Цзі (298—238 рр. до н. е.) · Людина від природи недобра, і позитивних якос­тей може набути через виховання
Августин Блажений (354—430 рр.) · Людина догоджає своєму тілу, забуваючи про ліпшу свою частину — душу. · Існує два види любові: чуттєва (від тілесного людини), що віддаляє людину від Бога, і духовна (від душі), що наближає людину до нього. · І фізична, і розумова праця є однаково цінними
А. Данте (1265—1321) Ф. Петрарка (1304—1374) · Людина як особистість є цінністю. · Принципи рівності, свободи та справедливості — це норми взаємовідносин між людьми
Т. Мор (1478—1535) Т. Кампанелла (1568—1639) · Соціальна рівність, братерство, взаємодопомога можливі лише за умов суспільної власності
Т. Гоббс (1588—1679) · Природний стан людини проявляється в її пристрастях — суперництві, підозрілості, користолюбстві, марнотратстві. Саме пристрасті роблять людей ворогами. · Свобода — це право робити все те, що не заборонено законом
Н. Макіавеллі (1469—1527) · Суспільство розвивається не за волею Бога, а за природними принципами. · Матеріальний інтерес, спрямований на примноже­ння власності, є основним для людини, він переважає над її турботами про честь і гідність · Люди егоїстичні, більш схильні до зла, ніж до добра, яке вони роблять лише за необхідності. Тому потрібні закони для підтримки суспільного порядку. · Закони створюються правителями, від мудрості яких залежить порядок у суспільстві. Спочатку правителів вибирали з найбільш сильних і хоробрих, а пізніше — з мудрих і справедливих
Ф. Бекон (1561—1626) · Людей об’єднує справедливість, яка полягає в тім, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. · Для захисту від несправедливості потрібні закони. · Коли закони загрожують інтересам більшості, більшість їх скасовує
Ж. Боден (1530—1596) · Визначальним чинником розвитку суспільства є географічне положення, яке зумовлює навіть інтелектуальні якості
Б. Спіноза (1632—1677) · Необхідність у державі і законах зумовлено суперечностями між пристрастями і розумом. · Людина тоді вільна та могутня, коли керується розумом. · Свобода — це пізнання, освідомлення необхідності
А. Сміт (1723—1790) · Суспільна взаємозалежність людей зумовлена поділом праці та необхідністю обміну її результатами
П. Гольбах (1723—1789) · Основні природні права людини — свобода, власність, безпека. · Шлях до звільнення людей — освіта
К. Гельвецій (1715—1771) · Вирішальну роль у формуванні людини відіграє навколишнє середовище. · Суспільна система має будуватися на основі природної рівності людських розумових здібностей, природної доброти людини, взаємозалежності успіхів розуму і успіхів промисловості

Батьком наукової соціології вважають Огюста Конта (1798 — 1857 рр.) О. Конт став засновником не лише нової науки, але й справжнього соціологічного підходу до аналізу соціальних явищ і процесів. З появою праць О. Конта соціальна теорія набуває інституціонального статусу, одержує права громадянства в науковому світі. Французький мислитель запропонував термін "соціологія" і вперше використав його у 1824 р. в своїх листах. Алє широко відомим цей термін став після публікації О. Контом четвертого тому свого "Курсу позитивної філософії" (1838 р.). Заслуга О. Конта полягає насамперед в тому, що він обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, виділення соціології в якості самостійної науки, базування цієї науки на спостереженні та експерименті, пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання досягнень науки в цілях здійснення соціальних реформ на благо суспільства. Конт вважав, що соціологія є наукою особливою, яка відповідає новому соціальному порядку в індустріальній Європі, наукою, яка повинна використовувати прийоми спостереження, експерименту і порівняння. Науковий позитивізм Конта поєднувався з його еволюційним поглядом на суспільство і мислення. Мислення, на його думку, в своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. Людська думка прогресує по мірі того, як зменшується рівень узагальненості і зростає рівень складності. Суспільства в процесі еволюції проходять 3 основні стадії: примітивну, проміжну і наукову. Конт вважав, що суспільство стає також більш складним, диференційованим і спеціалізованим через поділ праці. Соціологія, яка є вершиною наук, за Контом, повинна розвиватись як аналіз соціальної динаміки і соціальної статики. Соціальна динаміка покликана розглядати загальні закони соціального розвитку, тоді як соціальна статика повинна зосередитись на "анатомії суспільства" і взаємодії його складових елементів. Конт досліджував соціальну роль соціальних інститутів (таких як сім'я, власність, держава) в підтриманні цілісності соціального порядку. Основні праці Конта: шеститомна праця "Курс позитивної філософії" (1830 — 1842 рр.) і чотиритомна праця "Система позитивної політики" (1851 — 1854 рр.).

Основний зміст соціологічних поглядів О. Конта можна звести до наступного:

• при вивченні соціального життя слід не покладатися на здогадки, а опиратися на спостереження, порівняльні методи;

• вивчення соціальних явищ не може бути абсолютним, а завжди є відносним, в залежності від нашої організації і нашого становища в соціальній сфері;

• наука соціологія повинна давати відповідь не лише на питання, що існує, але й на питання як відбувається явище, вміти передбачити і розв'язати проблеми, що виникають;

• все існуюче існує лише в тій мірі, в якій це буде доведено наукою; це можливо лише у тому випадку, якщо будуть вивчатися реальні факти суспільного життя;

• існує взаємозв'язок соціальних елементів, частин і підрозділів суспільства (людей, груп, спільнот та ін.)

Послідовником О. Конта був відомий англійський філософ, історик і економіст Джон Стюарт Мілль (1806 - 1873 рр.) - прихильник буржуазної демократії і ліберальних реформ. Особливе значення для соціології мала праця Дж. Мілля «Система логіки силогічної і індуктивної», в якій він виклав чотири методи дослідження, які використовуються й до цього часу.

• Метод схожості: якщо в декількох випадках при дослідженні будь-якого явища є лише одна спільна обставина, то вона і є причиною (або наслідком) даного явища.

• Метод відмінності: якщо у випадках, коли дане явище відбувається і не відбувається, всі обставини однакові крім однієї, то ця остання і є причиною (або наслідком) даного явища.

• Метод залишків: із явищ відокремлюються ті частини, причини яких відомі із попередніх індукцій. Факт, що залишився, є наслідком причини, що залишилась.

• Метод супроводжуючих змін: явище завжди змінюється за певною зміною іншого явища, зв'язаного з цим останнім причинним зв'язком.

Дж. Мілль розглядає суспільство як агрегат індивідів, мислення яких поступово змінюється і розвивається. Він вважав, що держава не повинна втручатися в економічну діяльність підприємств приватних власників. На відміну від Конта, який закликав до зміцнення держави і його функцій, Мілль переносив акцент на активність підприємців. В підприємництві, на його думку, могли б мати успіх всі народи.

До яскравої плеяди різнобічних дослідників відносять і англійського філософа і соціолога Герберта Спенсера (1820 — 1903 рр.) Він одержав технічну освіту і потім довгі роки займався науками: біологією, психологією, соціологією, етикою і т. д. Спенсер заснував органічний напрямок в соціології. Основу соціологічних поглядів Спенсера склав метод аналогії між біологічним організмом, його еволюцією і соціальним, надорганічним організмом і його еволюцією. Цей метод ґрунтувався на тому, що і там і там відбувається перехід від простого до складного. На думку Спенсера, соціальний організм складається з трьох основних систем: регулятивної, виробляючої засоби для життя і розподільчої. Джерелом класових відмінностей вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами. Головним для Спенсера було вивчення не суспільства в цілому, а його структурних одиниць, їх функцій та взаємозв'язку. Висунувши на перший план вивчення структури суспільства і функцій його структурних елементів, Спенсер заклав основи структурно-функціонального напрямку в соціології, сприяв виникненню функціоналізму, однак, лише частина його наукової спадщини актуальна для сучасної соціології. Головна його праця - «Основи соціології» (1896 р.), в якій він робить висновок: перемагає те суспільство, в якому більша кількість людей пристосовується до промислової праці, але при цьому владні структури поважають особисті потреби та інтереси.

Значна роль у визначенні предметної галузі соціологічної науки, її подальший розвиток належить таким мислителям, як Е. Дюркгейм, М. Вебер. Дж. Мід. В. Парето.

Французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858 — 1917 рр.) одержав широке визнання як один із засновників сучасної соціології, який сприяв визначенню предмета і встановленню автономії соціології, яку викладав в університеті Бордо і в Сорбонні. Великий вплив на Дюркгейма справила французька інтелектуальна традиція Жан-Жака Руссо, Сен-Сімона, Огюста Конта. В своєму соціологічному аналізі Дюркгейм використовував колективістський підхід. Він заперечував, що утилітарна версія індивідуалізму може забезпечити основу побудови стабільного суспільства. Стверджував також, що соціологічний метод повинен мати справу з соціальними фактами. В своїй першій великій праці "Суспільний Поділ праці" (1893 р.) Дюркгейм, заперечуючи Спенсеру, стверджував, що невірно розуміти соціальний порядок в індустріальних суспільствах як результат договору між індивідами, що керуються лише власними інтересами. Досягнення власного інтересу веде лише до соціальної нестабільності, що проявляється в різних формах девіантності, і в першу чергу в самогубствах. Дюркгейм проводив різницю між формами соціального порядку в примітивних (традиційних) і сучасних суспільствах. Механічна солідарність в примітивних суспільствах була заснована на спільних переконаннях і консенсусі, які проявлялись в межах колективної совісті. З процесами індустріалізації, урбанізації і ускладнення суспільств все більший поділ праці руйнує механічну солідарність і моральну інтеграцію, роблячи, таким чином, проблематичним соціальний порядок. При написанні своїх праць Дюркгейм добре усвідомлював те, що індустріальні суспільства пов'язані з багатьма конфліктами. Вважав, що в розвинутих суспільствах повинна з'явитись нова форма соціального порядку, заснована на органічній солідарності. Дюркгейм вважав галуззю соціології дослідження соціальних фактів, а не індивідів. Говорив, що суспільства мають свої релігії, які не можна звести лише до дій і мотивів індивідів, і що індивіди формуються і обмежуються соціальним середовищем ("Правила соціологічного методу", 1895 р.). В "Самогубстві" (1897 р.) Дюркгейм пояснив, яким чином на рішення здійснити самогубство мають вплив різні форми соціальної солідарності в різних соціальних ситуаціях. Базуючись на вивченні статистики самогубств в різних суспільствах і різних групах в межах цих суспільств, Дюркгейм виявив чотири види самогубств: егоїстичні, аномічні, фаталістичні, альтруїстичні. В своїх працях з питань політики Дюркгейм виражав стурбованість в зв'язку з небезпекою для суспільства, яка йде від індивідів, які не відчувають, що соціальні норми с значимі для них, тобто тих, які знаходяться в стані аномії. Відомими також є його праці "Примітивна класифікація" (у співавт. з М. Моссом. 1903 р.), "Елементарні форми релігійного життя" (1912 р.).

З іменем німецького соціолога, соціального філософа і історика Макса Вебера (1864 — 1920 рр.) пов'язано перш за все виникнення розуміючої соціології і теорії соціальної дії. Викладав у Фрайбургському (1893 — 1896 рр.), Гейдельберзькому (1896 — 1898 рр., 1902 — 1919 рр.) і Мюнхенському (1919-1920 рр.) університетах. Вебера часто називають засновником сучасної соціології через наступне:

1) запропонував чіткий системний підхід до понятійного апарату соціологічного аналізу;

2) послідовно відстоював ідею соціальної науки, яка повинна приділяти увагу проблемам пояснення соціальної дії;

3) глибоко і тонко підмітив основні характеристики сучасної індустріальної цивілізації у великій кількості різноманітних галузей;

4) під час емпіричних досліджень сучасного суспільства він визначив ряд ключових питань, які набули значення центральних в соціологічних дискусіях;

5) його власне життя є переконливим прикладом відношення до соціології як до покликання.

М. Вебер зробив значний внесок в соціальну науку в таких галузях: 1) філософія соціальної науки; 2) раціоналізація; 3) вчення про роль протестантської етики; 4) відношення вченого до Маркса і марксизму; 5) аналіз сили політики стосовно німецького суспільства. Соціологія, на його думку, повинна прагнути до розуміння суті дії, виходячи з якої вона може просуватись в напрямку формування моделей або ідеальних типів дії на основі порівняльних — досліджень. Соціологічні поняття, такі, як "бюрократія", повинні мати такий же аналітичний статус, що і поняття економічні, такі, як "вільна конкуренція". Соціологія не виступає лише суб'єктивною інтерпретацією дії тому, що соціологи керуються певними нормами свого співтовариства (такими, як "ціннісна нейтральність"), а отримані ними дані повинні бути відкриті для наукового аналізу і критики. Під раціоналізацією Вебер розуміє процес, в ході якого кожна галузь людських відносин стає об'єктом розрахунків і управління. Вебер зробив також внесок в порівняльну соціологію релігії, соціологію міста, соціологію музики, економічну соціологію, соціологію права, аналіз стародавніх цивілізацій. Сьогодні український читач має змогу читати рідною мовою найвідомішу веберівську працю "Протестантська етика і дух капіталізму" (1905 р.). Вебер є також автор таких праць: «Об'єктивність» (1904 р.), «Про категорії розуміючої соціології» (1913 р.), «Господарська етика світових релігій» (1916 — 1919 рр.), «Політика як професія» (1919 р.), «Господарство і суспільство» (1921 р.) та ін.

Американський соціолог і соціальний психолог Джордж Мід (1863 — 1931 рр.) здійснив значний вплив на розвиток соціологічної науки, зокрема теорії символічного інтеракціонізму. Його лекції були посмертно видані у вигляді декількох книг — "Розум, самість і суспільство" (1934 р.), "Філософія дії" (1938 р.), "Філософія сучасного" (1959 р.). Згідно філософії Міда самість, встановлюється в процесі соціальної взаємодії з іншими. В його концепції соціального біхевіоризму соціально обумовлені реакції людей включають жести і прийняття ролей, що складає основу соціального життя. Жести і розмова є найважливішими рисами соціальної взаємодії, особливість якої полягає у тому, що індивід може уявити собі ефект впливу символічної комунікації на інших соціальних діячів. Діячі ніби ведуть "внутрішню розмову" з собою і попереджають реакцію інших. В своїй уяві ми приймаємо інші соціальні ролі і інтерналізуєм установки так званого "узагальненого іншого", тобто установки соціальної групи.

Італійський соціолог, інженер та економіст, Вільфредо Парето (1848 — 1923 рр.) виклав свою теоретичну концепцію в "Трактаті всезагальної соціології" (1916 р.). Зробив значний внесок в теорію еліт. Суспільство для Парето це система, яка знаходиться в стані динамічної рівноваги. Воно поділяється на еліту - "кращих", які керують, і не еліту, тобто тих, якими керують. Така соціальна гетерогенність обумовлюється біологічно, тобто наявністю певних біопсихологічних якостей індивіда. На його думку, такий поділ притаманний усім суспільствам, а циркуляція, зміна еліт, служить основою і рушійною силою всього історичного розвитку. Його теорія еліт послужила відправним пунктом для дослідження механізмів влади. Основні праці Парето: "Соціалістичні системи" (1901 — 1902 рр.), "Підручник політекономії" (1907 р.), "Трактат всезагальної соціології" (1916 р.), "Перетворення демократії" (1921 р.).

Соціологічні традиції, закладені О. Контом, Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом, М. Вебером та іншими соціологами знайшли своє гідне продовження в працях Питирима Сорокіна (1889 — 1968 рр.). Народився він і одержав освіту в Росії, був висланий із країни у 1922 р., і в кінцевому результаті оселився у США. В 1930 р. став першим професором соціології в Гарвардському університеті. Представник інтегрального напрямку сучасної соціології, автор теорій соціальної стратифікації і соціальної мобільності. Значний внесок зробив в розробку проблем предмету і структури соціології, механізму і шляхів соціального розвитку, соціальної нерівності, соціальної структури суспільства, соціокультурної динаміки, конвергенції соціальних систем і т. д. Об'єднав в єдине ціле всі аспекти соціологічного вивчення суспільного життя, створив ту "інтегральну" соціологію, яка синтезувала все найкраще, що було досліджено до того часу в соціології. Основні праці Сорокіна: "Система соціології" (1920 р.), "Соціологія революції" (1925 р.)', "Соціальна мобільність" (1927 р.), "Сучасні соціологічні теорії" (1928 р.), "Соціальна і культурна динаміка" (1937 — 1941 рр.), "Соціокультурна причинність, простір і час" (1943 р.), "Американська сексуальна революція" (1956 р.), "Основні тенденції нашого часу" (1964 р.), "Соціологічні теорії сьогодні" (1966 р.). В праці «Система соціології» П. Сорокін проголосив такі основні принципи соціології:

• соціологія, як наука, повинна будуватися за типом природничих наук. Про жодне протиставлення «наук про природу», «наук про культуру» не може бути й мови;

• соціологія повинна вивчати світ таким, яким він є. Будь-який нормативізм, тобто суб'єктивне втручання в науку з позицій моральних та інших наук, є недопустимим;

• соціологія повинна бути «об'єктивною дисципліною», тобто вивчати реальні взаємодії людей, які є доступними об'єктивному виміру і вивченню;

* оскільки соціологія хоче бути дослідницькою і точною наукою, вона повинна позбутися усякого «філософствування», умоглядної, недоведеною наукою побудови;

• розрив з філософствуванням означає і розрив з ідеєю монізму, тобто зведення будь-якого явища до одного якого-небудь начала.

П. Сорокін ділив соціологію. на теоретичну і прикладну. Об'єктами вивчення його соціології є перш за все соціальна поведінка і діяльність людей, соціальні групи і структура суспільства в цілому, а також соціальні процеси, які в ньому відбуваються. Він розробив теорію цінностей і культурної динаміки.

Підводячи підсумок, можна говорити, що назва науки «соціологія», яку так вдало застосував О. Конт, пізніше було насичено науковим теоретичним змістом завдяки працям яскравої когорти мислителів. Саме в результаті їх зусиль соціологія перетворилась в науку, яка має свій предмет, свою теорію і можливості для емпіричних підтверджень різних аспектів цієї теорії.

Деякі здобутки вчених-соціологів західної (європейської традиції) відображено у наступній таблиці:

ОСНОВНІ ІДЕЇ ЗАХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СОЦІОЛОГІЧНОЇ НАУКИ

Учений, роки життя, країна Ідеї
О. Конт (1798—1857), Франція · Запровадив термін «соціологія», обґрунтував необхід­ність виокремлення цієї науки в самостійну галузь знання, визначив її предмет (закони розвитку суспільства), струк­туру і методи · Уважав, що поділ праці: — є витоком існуючої підлеглості; — призводить до однобокої професіоналізації, спотворюючи особистість; — руйнує солідарність і злагоду в суспільстві
Г. Спенсер (1820—1903) Англія · Суспільство подібне біологічному організму, кожний елемент його структури виконує свої функції. · Виробничі і розподільні інститути у взаємодії з іншими соціальними інститутами утворюють соціальну організацію — суспільство. · В індустріальному суспільстві індивіди існують за рахунок праці та інших видів діяльності, в яких виявляється їх підприємливість
Ф. Райцель (1844—1904) Німеччина · Географічне середовище має визначальний вплив на людину. Землеробам притаманна слабкість, брак мужності та завзятості; просторова залежність народу породжує традиціоналізм; степи формують дух економії
Г. Бокль (1821—1862) Англія · Природні явища впливають на розвиток людини, особливості її тілесної концепції, своєрідність мислення та духовності, рівень національного багатства країни. Спостерігається залежність між ландшафтом країни та інтелектуальними і психічними якостями народу. Особливості природних умов зумовлюють підкорення людини природі в одних регіонах і природи — людині в інших. Вони впливають на зростання «розумового» фактора і розподіл «розумової» діяльності
У. Самнер (1840—1910) США · Усезагальність природного відбору і боротьби за існування. · Автоматичний і незаперечний характер соціальної революції
У. Беджгот (1826—1877) Англія · Достеменно принцип природного відбору панує на ранній стадії розвитку людства, що виявляється в намаганні одних націй панувати над іншими
М. Гумплович (1838—1909) Австрія · Соціологія — наука про соціальні групи та відносини між ними. · Основна характеристика міжгрупових відносин — безперервна боротьба. · Підставою для міжгрупових конфліктів є прагнення до задоволення матеріальних потреб
Г. Тард (1843—1904) Франція · Суспільні процеси пояснюються дією механізму наслідування, на якому ґрунтуються людські стосунки. · Непоборне прагнення людей до наслідування є рушійною силою розвитку суспільства. · Усі явища в суспільстві відбуваються під впливом сили прикладу і наслідування звичаю, моди, покарання, навчання, виховання тощо
Г. Зіммель (1858—1918) Німеччина · Предметом вивчення соціології є «чисті форми» (ідеальне, цінності), що фіксують у соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричне розмаїття соціальних фактів (формальна соціологія). · Соціологія насамперед є соціологічним дослідженням, вона не може вивчати все те, що підпадає під визначення «соці- альне». · На соціальну реальність, людську культуру надзвичайний вплив мають грошові відносини і поділ праці. · Відчуження праці
Ф. Тьонніс (1855—1936) Німеччина · Представив соціологію як багаторівневу науку. · Науково обґрунтував поняття «прикладна соціологія»
Е. Дюркгейм (1858—1917) Франція · Суспільство — соціальна реальність, що складається із сукупності соціальних фактів. · Соціологія має вивчати реальні соціальні явища (аномію, суїцид тощо), а не уявлення про них. · Головним у теорії суспільства є «соціологізм» (пояснення соціального виходячи із самого соціального). · Праця — соціальний процес інтеграції суспільства. · Економічний процес поділу праці має не лише соціальні наслідки, а й сам зумовлений соціальним станом суспільства
М. Вебер (1864—1920) Німеччина · Соціологія має бути «розуміючою», вивчати сенс, який вкладає у свої дії суб’єкт. · Соціологія — наука не тільки про розуміння поведінки, а й про соціальну дію. · Поділ праці — спосіб соціально-економічної взаємодії суб’єктів; · У поділі праці переплітаються чотири фундаментальні чинники — технічний, економічний, соціальний та історичний
К. Маркс (1864—1920) Німеччина · Завдання вчених — не лише розтлумачити соціальну дійсність, а й змінити її революційним шляхом. · Економічні відносини — основа всіх інших відносин (політичних, правових, соціальних). · Концепція відчуження праці. · Розробка анкети
В. Парето (1848—1923) Італія · Соціологія та економіка — точні науки, з них необхідно виключати елементи ідеології і політики. В їхній основі мають бути методи природничих наук і математики

Серед здобутків представників американської соціологічної традиції Г. Дворецька виділяє наступні:

ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ АМЕРИКАНСЬКОЇ ІНДУСТРІАЛЬНОЇ СОЦІОЛОГІЇ

Назва Автор розробки Основні ідеї
Удосконалення інструментарію дослідження В. Томас (1863—1947) Ф. Знанецький (1882—1958) Запровадження ефективних інструментів вивчення соціальної дійсності. Аналіз документів і автобіографічних даних, кількісні оцінки соціальних явищ
Соціально-економічна теорія Р. Парк (1864—1944) Е. Берджесс (1886—1966) Соціальна мобільність, соціоекономічний статус, маргінальна особистість
Система раціоналізації праці та управ­ління виробництвом (менеджменту) Ф. Тейлор (1856—1915) Детальний аналіз трудових операцій з метою їх раціоналізації і регламентації, жорсткий контроль, диференціація обов’язків і зарплати, підбір і підготовка кадрів
Ощадливість робочих рухів Ф. Джільберт (1868—1924) Продуктивність праці залежить не тільки від самого робітника, необхідно пристосовувати до нього роботу, обладнання, інструмент
Адміністративна доктрина системи управління виробництвом А. Файоль (1841—1925) В організації виробництва вирізняється 6 груп функцій: адміністративні, технічні, комерційні, фінансові, охоронні, облікові. Адміністративна функція є лише однією з цих функцій, проте найскладнішою
Доктрина гармонії між виробництвом і споживанням Г. Форд (1863—1947) Виробництво породжує попит, попит підтримує виробництво. Науково-технічний прогрес — важливий стимул споживання і одночасно засіб його задоволення
Дванадцять принципів досягнення максимальної ефек­тивності будь-якої людської діяльності Г. Емерсон (1853—1931) Чітко визначені цілі, здоровий глузд, компетентне консультування, дисципліна, справедливість, чіткий облік, диспетчеризація, нормування, винагорода досягнень, нормалізація умов, чітке викладення інструкцій
Головний принцип управління Г. Черч (1866—1936) Поєднання аналізу і синтезу
Теорія «людських стосунків» Е. Мейо (1880—1949) Людина — це соціальна істота, орієнтована на групову поведінку. Жорстка ієрархія не сумісна з природою людини. Керівники мають орієнтуватися на людей, а потім уже на продукт їхньої діяльності. Важливі не тільки матеріальні, а й соціально-психологічні стимули
Групова динаміка К. Левін (1890—1947) Малі групи можуть бути описані як цілісні утворення. Закони, що характеризують процеси в малих групах, можна екстраполювати на динаміку розвитку великих груп
Мікросоціологічна концепція Дж. Морено (1892—1974) Приведення макроструктури у відповідність з мікроструктурою є вирішальним засобом подолання соціальних суперечностей у суспільстві
Система прийомів спілкування з людьми Д. Карнегі (1888—1955) Уміння правильно поводити себе з іншими людьми — це найважливіше з умінь для ділової людини. Освіченість — це лише вміння розв’язувати життєві ситуації. Мета освіти — не знання, а дія
Теорія потреб А. Маслоу (1908—1970) У задоволенні розмаїття потреб людей існує певна послідовність. Поведінка людини в певний момент визначається потребою, що в цей час актуалізувалася
Теорія «Х» та «Y» Д. Макгрегор Залежність стилю керівництва від стилю поведінки працівників, від конкретної ситуації
Теорія збагачення праці Ф. Херцберг Стимулювання через саму працю з використанням прагнення людини до самовираження як головного стимулу
Теорія соціального обміну П. Блау Структурні характеристики соціальних спільнот мають вплив на їх членів (індивідів); міжгрупові взаємини. Групова поведінка залежить від віку, статі, раси, соціоекономічного статусу суб’єктів
Теорія «постіндустріального суспільства» Д. Белл Всесвітня історія проходить доіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну стадії. На кожній стадії домінує один фактор, відповідно — сіль­ськогосподарська праця, промисловість, інформація. На останній стадії сфера послуг починає домінувати над сферою виробництва
Теорія «революція менеджерів» К. Реннер Клас капіталістів витісняється класом службовців (керівників). Група людей, які не будучи власниками капіталу, виконують управлінські функції
Концепції «якості життя» Дж. Гелбрейт Орієнтація населення на постійно зростаюче споживання, поліпшення умов існування

2. Історичний розвиток соціології в українській традиції.

Визначальна риса соціологічної думки в Україні — тісний взаємозв'язок із суспільно-політичними проблемами, з завданнями утвердження національної державності, боротьбою за незалежність, національно-культурне відродження. Специфічною ознакою вітчизняної соціології було її самовизначення як одного з засобів державотворення, розвитку національної самосвідомості. А перші українські соціологи були передусім громадськими діячами, а вже потім науковцями.

Умовно в історії виникнення та розвитку соціологічної думки України можна виділити чотири етапи:

• перший етап протосоціологічний, найтриваліший в часі, розпочинається він з княжої доби (IX — XIII ст.) і завершується в 60-х рр. XIX ст. Це етап поступового виникнення соціального знання та ідей, елементів наукових поглядів на суспільство, державу, людину, релігію тощо. До нього входять:

— протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період — V — кінець XV ст.);

— протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);

— протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.).

• другий етап розпочинається з 60-х рр. XIX ст. і продовжується до 20-х рр. XX ст. Він безпосередньо пов'язаний із виникненням на Заході соціології як окремої науки, ознайомлення з якою породжує в українських мислителів цього періоду певні способи бачення й моделі пізнавальної соціальної реальності, нові підходи і способи аналізу соціальних явищ і процесів. На цьому етапі відбувається становлення вітчизняної академічної соціології, її інституціоналізація;

• третій етап охоплює період з 20-х до 60-х рр. XX ст. Він характеризується, з одного боку, майже безплідністю соціологічних студій в межах марксистської теорії, а з другого боку, значним пожвавленням в 20-30-х рр. наукової і педагогічної діяльності українських соціологів, які опинились не за своєю волею в еміграції, знаходились під значним впливом західної соціології;

• четвертий, сучасний етап розвитку української соціології бере початок з 60-х рр. XX ст. - періоду політичної відлиги , коли соціологія починає відроджуватися, спочатку у вигляді конкретно-соціологічних досліджень, з кінця 80-х рр. як самостійна наука.

Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів. Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 pp.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ»,авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності. Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив «Галицько-Волинський літопис»— важливе джерело інформації про соціальне життя на західноукраїнських теренах.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити. Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби «клеїть» їх, в'яже одним вузлом. Обов'язок держави щодо громадянина — гарантувати кожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, «адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися», сприяти розбудові нових шкіл. Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у руслі інтересів держави.

Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII— XVIII ст. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681 — 1736).

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості. У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794). Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Спорідненість, покликання і є справжнім Богом у людині. У такому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну — нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність природного походження. Звідси його принцип «нерівної рівності».

Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.

Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями всеслов'янського братства і відродження України.

Українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада». Тодішні дослідження здебільшого трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса. Домінувало у тогочасній соціологічній думці звернення до соціально-культурних проблем. Водночас вона виявляла помітну зацікавленість соціально-політичними, економічними аспектами.

Так, у соціологічних студіях публіциста, економіста, соціолога Сергія Подолинського (1850—1891) сусідили марксистські і соціал-дарвіністські, «громадівські» погляди. Значну увагу він приділяв аналізу соціального становища різних груп, причин соціальної диференціації (їх він убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національності особи). Ці думки висловлював у праці «Ремесла і фабрики на Україні».

Михайло Драгоманов (1841—1895) вважав національне питання він одним з найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод (всенародного земського представництва з контролем за діями виконавчої влади, недоторканності свободи особи, слова, товариств). Драгоманов обґрунтував тезу, що справжньої політичної свободи не може бути за тогочасної централізації. М. Драгоманов критикував ідеологію російських народників П. Лаврова, П. Ткачова, Г. Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах навіть не обіцяли автономій іншим народам у майбутньому. М. Драгоманову була близькою соціальна проблема у марксизмі, але не відкидав він і національних засад у розвитку людства, через які суспільство має засвоювати найпрогресивніші надбання. Він намагався наповнити ідею національності «всесвітньою правдою», яка допомагала б кожній нації рухатися шляхом історичного поступу. Національність не може бути причиною насилля над людьми, а права осіб будь-якої національності мають бути рівними. Розглядаючи соціологію як науку про суспільство, важливу роль відводив порівняльному методу досліджень, намагаючись піднести їх до світових зразків.

Один з найвідоміших тодішніх вітчизняних соціологів Максим Ковалевський (1851—1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання — розкриття причин спокою чи руху людських суспільств у різні епохи. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також усіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать. У ставленні до соціології як системи наукового знання Ковалевський дотримувався тієї ж класифікації наук, що й Конт, але психологію вважав галуззю не біології, а соціології. Конкретні науки (етнографія, статистика, політична економія та ін.) забезпечують соціологію необхідними даними. У свою чергу, ці науки повинні спиратися на загальні закони співіснування і розвитку, які покликана встановлювати соціологія як наука про порядок і прогрес людських суспільств. Однак соціологія має не запозичувати у конкретних дисциплін основні засади, а виробляти їх сама, беручи до уваги різноманітні людські відчуття і потреби. М. Ковалевський не вважав, що ідеї правлять світом, стверджував, що не існує єдиного визначального соціального чинника.

Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834—1908) використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Він одним з перших вітчизняних дослідників пов'язував назву «Русь» зі слов'янським племенем полян і, всупереч польським націоналістичним історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній історіографії, вказував на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його думку, мав не лише стверджувати наступність історичного минулого й сьогодення, а й певною мірою, самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіально поділеного між Австро-Угорщиною та Росією.

Учень Антоновича, видатний історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками; Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди Грушевського щодо виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії. М. Грушевський довів, що Київська держава, право, культура були утворені українсько-руською народністю. Під час вимушеної еміграції (1919—1924) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, його співробітники проводили лекційну діяльність. Були видані соціологічні дослідження М. Грушевського, В. Липинського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського соціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвячених різним аспектам минулого та сучасного життя України. Для українських емігрантів були організовані безплатні загальнодоступні курси із суспільних наук. Вони охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії, історії: початки громадського і державного життя, або генетична соціологія (М. Грушевський); соціальні підстави розвитку мистецтва (Д. Антонович); історія української революції (П. Христюк); теорія нації (В. Старосольський); держава і державне право (М. Шраг) та ін.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — початку XX ст. Іван Франко (1856— 1916), який, аналізуючи «генезу творення людської спільності» і держави, роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу та автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.

Видатний вчений-економіст Михайло Туган-Барановський (1865—1919) вважав соціологію однією з стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному житті. Господарство розглядав як сукупність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення матеріальних обставин, які задовольняли б людські потреби. Виробництво засобів до життя — нижча сходинка діяльності людей. На вищих сходинках господарська робота стає менш значимою. Отже, чим вищі потреби, тим меншу роль в їх задоволенні відіграє господарська праця. Тільки найбідніші борються за своє «чисте» існування, а більшість людей розглядає багатство як спосіб доступу до влади, а не навпаки.

Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. Один з провідних тогочасних вчених, історик, політолог, соціолог В'ячеслав Липинський (1882— 1931), зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовлена особливістю взаємовідносин між провідними верствами суспільства і народом. Ці особливості реалізуються через різні типи державного устрою — класократію, демократію, охлократію. Найраціональнішою він вважав класократію, розуміючи під поняттям «клас» осіб, наділених однією суспільною функцією.

Історик, громадський і політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882—1951), будучи під значним впливом ідей В. Липинського, вважав, що українську державу може збудувати провідна верства суспільства — аристократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, він дійшов висновку про доцільність творення не народної, а демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених: сформувалася українська соціологічна традиція, складався та оформлювався власне соціологічний апарат, була започаткована системна робота щодо методології і техніки досліджень.

Здобутки українських соціологів Г. Дворецька відображає у такій таблиці:

НАУКОВІ ІДЕЇ УКРАЇНСЬКИХ СОЦІОЛОГІВ ХІХ—початку ХХ ст.


5290656478529850.html
5290695798075274.html
    PR.RU™