Українські «шістдесятники» в літературі та мистецтві. Дисидентський рух.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність. Спочатку осередок українських дисидентів складали «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко (1930 р.н.), Василь Симоненко (1935-1963), Іван Драч (1936 р.н.), Іван Світличний (1929-1992), Євген Сверстюк (1928 р.н.), Юлій Шелест (1937-2009), Микола Вінграновський (1936-2004), Алла Горська (1929-1970) та Іван Дзюба (1931 р.н.). Пізніше до них приєдналися Василь Стус (1938-1985), Михайло Осадчий (1936-1994), Ігор Калинець (1939 р.н.) та Ірина Стасів-Калинець (1940-2012), Іван Гель (1937-2011) та брати Михайло Горинь (1930-2013), Богдан Горинь (1936 р.н.) і Микола Горинь (1945 р.н.).

Значна частина членів групи швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру, деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. В Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів.

На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім страждали за це. У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка, одного з найвідоміших поетів «українського відродження». 1965 та 1973 років у Мюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань не побачив. У 1963 році був жорстоко побитий органами міліції і того ж року помер.

Український народний одяг. Функції. Регіональні особливості

Найприкметніша риса традиційного українського одягу – це його надзвичайна мальовничість, що відбиває вкрай високий рівень культури виробництва в нашого народу, досконале володіння численними видами, техніками його оздоблення. Але водночас із цим народному одягу притаманна також значна варіативність.

Найпомітнішими є відмінності в костюмах, що побутували на Лівобережжі та Правобережжі, на Слобожанщині та Поділлі. Те саме можна сказати й щодо традиційного одягу населення Карпат, Подністров'я, Полісся й Півдня України. Яскравою регіональною специфікою позначені були передусім матеріали для пошиття одягу, а також технологічні, конструктивні й декоративні прийоми створення одягу, способи виробництва його окремих деталей костюму: взуття, головних уборів та прикрас; колорит, техніка й мотиви орнаментів — особливо це стосується сорочок та поясного одягу (вони майже до кінця XIX століття зберігали власні давні локальні особливості), способи носіння і поєднання всіх його елементів в завершений комплекс вбрання.



Класифікація костюмів за регіонами – надзвичайно складна справа через те, що розбіжності проходять від села до села, крім того, жіночий одяг є більш складним, ніж чоловічий.

Раніше в українців не існувало дитячого одягу як такого, різнився ж він від дорослого вбрання лише розмірами й використанням у ньому символів дівоцтва (вінки, червоні стрічки, аплікації та нашивки, різноманітні прикрасі, яскраві кольори, особливості зачіски, такі як коси чи відкрите волосся) чи парубоцтва (своєрідна колористика одягу - яскраві тони й контрастні поєднання кольорів), окремі елементи костюма (пояс, шапка), особливості зачіски.Елементи традиційного українського одягу

Сорочка(і жіноча, і чоловіча - обов’язково прикрашені вишивкою, яка відрізняється в залежності від регіону).
Звичайна довжина сорочки, яку носили з плахтою або запаскою, - по "кісточки", сорочки до спідниці шилися трохи коротші. З-під плахти чи запаски повинен був визирати долішній вишитий край сорочки, який має назву "поділ" чи "подолик". З-під плахти чи запаски повинен визирати долішній вишитий край сорочки, що називається "поділ" або "подолик".

Кептар(хутряна безрукавка в населення Карпат і Прикарпаття).
Керсетка (на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, частково також на Півдні України) - це жіноча безрукавка з фабричної тканини, вона мала численні місцеві варіанти довжини, пропорцій та декорування).

Плахта (зшита частково розпашна спідниця, обов’язковий елемент центральноукраїнського жіночого національного костюму).

Спідниця (андарак, димка, літник, фартух, шорц) - зшитий вид стегнового жіночого одягу, який шився з саморобних вовняних, напіввовняних чи полотняних тканин, мав місцеві колористичні й орнаментальні риси та різні назви.
Запаскає найдавнішим загальнослов'янським варіантом незшитої спідниці), відома майже всюди в Україні, мала й локальні варіанти, складалася переважно з 2 вузьких пілок саморобної вовняної тканини, перш за все на талії пов'язувалася її задня частина, ширша та довша, спереду ж закріплювали другу, вужчу та коротшу).Фартух - передня частина запаски, прикрашена вишивкою по низу. Штаниє основним чоловічим стегновим одягом, бувають різними за формою та кроєм, із грубого саморобного полотна переважно білого кольору, подеколи з малюнком з вузьких смуг, штани для зими шилися з вовняної білої тканини, а в західних областях виготовляли їх із валяного сукна різних кольорів: білого червоного або коричневого).

Кептар— хутряна безрукавка в населення Карпат і Прикарпаття; мав значну локальну варіативність довжини та прийомів оформлення залежно від регіону.

Верхній одягбув дуже різноманітним:

- кожух (зимовий одяг із овечих шкур - хутром усередину),
- жупан (із дорогих тканин, таких як штоф, парча або ж із тонкого фабричного сукна), найчастіше синього або ж зеленого кольору, він достатньо довгий, приталений).

Народний одяг становить одну з найважливіших галузей традиційної культури етносу. В ньому відображені природно-географічні умови, в яких проживає етнічна спільнота, специфіка господарської діяльності етносу чи його окремого підрозділу, етнічні традиції та контакти з іншими народами, світоглядні уявлення, вірування, естетичні смаки і вподобання, соціальна та статево-вікова структура народу на певному історичному етапі його буття. Відповідно традиційний одяг виконує низку функцій: захисну, апотропеїчну (оберегову), естетичну, етнодиференціюючу, соціальну, статево-вікову.

Захисна функція належить, безсумнівно, до найдавніших. Адже одяг насамперед захищав тіло людини від несприятливих природно-кліматичних умов — холоду, спеки, дощу, снігу, морозу, вітру, укусів комах тощо.

Не менш давньою слід вважати апотропеїчну (оберегову) функцію одягу. Вона тісно пов'язана зі світоглядними уявленнями українців, демонологією, вірою в силу магічних дійств. З обереговою функцією тісно пов'язана обрядова. В минулому обрядовий одяг українців містив низку атрибутів, характерних, наприклад, для весільного, родильного чи поховального обрядів. Вони відображають світоглядні уявлення етносу, його духовні традиції, норми обрядової поведінки. Етнодиференціююча функція одягу виявляється в тому, що засвідчує належність людини до певної етнічної спільноти. В українців кількість специфічно етнічних елементів одягу обмежена вузьким колом декоративно-художніх засобів і конструктивних прийомів. На межі ХІХ—ХХ ст. етнічна специфіка українського одягу найповніше збереглася у селянському вбранні


5289161221588540.html
5289184646291356.html
    PR.RU™